Біла голубка прагнула волі,
У мріях в синю даль злітала.
Просила Бога кращої долі,
В саду, як соловей, співала...
На голубку напали ворони,
Рвали з неї білі пір'їнки.
Думали, що є орли-барони,
І знущались із українки.
Біла птаха високо літає,
Відбивається від стаї крильми,
Шукає волю - небо безкрає,
Щоб віднайти світло поміж тьми.
Зловили та кинули в темницю,
Морили голодом в дику лють,
І розпинали голубку птицю,
Думали, що у порох зітруть.
Це моя земля і мій рідний дім!
Чужинцю тут місця немає!
Хто розпалює вогонь-бій у нім,
Той у попелищі згорає!..
Розпинали та ламали крила,
І плювали на українку.
Від знущань, ран стигла кров у жилах,
І за свій край лила кровинку...
Ні! Вам мене ніколи не вбити!
Не зламаєте дух у мені!
У цвіті калини буду жити
І оживу в пісні на землі!
Я українкою народилась,
А Україна-мати земля!
У цім двобою я відродилась,
Щоб у світ нести своє ім'я!